Експерти обговорили результати публічної дипломатії України

Скріншот конференцї

Культурна дипломатія є важливим інструментом у досягненні зовнішньополітичних інтересів України та є важливим інструментом для створення позитивного образу України в світі. Про це йшлося під час конференції "Публічна дипломатія в дії: культурні здобутки та можливості України в медіа-центрі ДП "ГДІП". Про це повідомляє кореспондент Daily Dahl.

Одним із ключових спікерів конференції був Алім Алієв, директор Українського інституту. Він зазначив, що війна в Україні змусила світ по-новому подивитися на українську культуру та її внесок у світову цивілізацію. 

«Українська культура стала символом свободи та демократії, – сказав Алієв. – Вона об’єднує людей різних країн та культур». 

Він також розповів про успішні кейси культурної дипломатії  України в Німеччині. Зокрема, він згадав про виставку «Світи українського мистецтва», яка була представлена в Берліні в 2022 році. Ця виставка зібрала понад 100 тисяч відвідувачів і стала однією з найпопулярніших культурних подій року в Німеччині. 

Промовець наголосив, що культурна дипломатія є важливим інструментом для створення позитивного образу України в світі. Він закликав до подальшого розвитку культурної дипломатії України та до активізації співпраці між українськими та закордонними культурними установами. 

Дар’я Суховставець менеджерка з комунікації, старша наукова співробітниця Національного музею мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків зазначила, що культурна дипломатія має важливе значення для України в умовах війни. 

«Культурна дипломатія допомагає нам розповідати світові про нашу культуру, про нашу історію, про нашу боротьбу за свободу, – сказала Суховставець. – Вона допомагає нам налагоджувати зв’язки з іншими країнами та людьми, вона допомагає нам згуртовувати світ навколо нас».  Також вона  розповіла про нові ініціативи Українського інституту в сфері культурної дипломатії. Зокрема, вона згадала про створення платформи «Культура війни», яка об’єднує інформацію про культурні події, які відбулися в Україні під час війни. 

Сечко Катерина, Daily Dahl. 

Кропивницький. Один буденний день з життя міста

 

Нічний Кропивницький. Світлина: Адель-Софія Муленко

Інгульськ, Єлисаветград, Благомир, Кропивницький, Златопіль, Ексампей та Козацький. Це все варіанти імен обласного міста в центрі України. Стару назву Кіровоград замінили на Кропивницький у 2016 році. Місто названо на честь українського Шекспіра Марка Кропивницького.

Без зайвих роздумів відправляюсь до центру міста – найулюбленішої локації як туристів, так і місцевих мешканців. Поворот на вулицю Тараса Карпи. Тут тиша та діди-будинки. 

м. Кропивницький. Світлина: Адель-Софія Муленко

Архітектура є однією з найстаріших у місті. Багато будівель чекає на реставрацію: якщо придивитись, то можна побачити, що більшість із них давно не відчували на собі свіжої фарби. Вітер гуляє через порожні діри в стінах, де не вистачає цеглини або кількох. Довкола деяких будинків тріпочеться на вітрі червоно-біла стрічка, що попереджає про аварійну ситуацію.

Серцем центру міста є площа Героїв Майдану. До 23 лютого 2014 року тут можна було побачити пам’ятник Кірову та назва була відповідною: «Кіровська площа», втім вже 24 лютого 2014 площа отримала свою нову назву на честь Героїв Майдану, а пам’ятник організатору масових репресій радянських часів Кірову знесли. На верхівці постаменту замайорів революційний червоно-чорний прапор, з передньої його сторони розташувались фотографії Небесної сотні. Навпроти площі – знову старовинна архітектура. З нею ситуація дещо краща: будинки цілі, пофарбовані.

«Що я думаю про місто? Опишу трьома словами: маленький, затишний, красивий», - каже Андрій, мешканець Кропивницького.

Праворуч площа межує з вулицею Театральною. По обидва боки вулиці ресторани та кав’ярні, розташовані в будинках кінця 19 – початку 20 століття. З закладів лунає музика, дзвінкий сміх, приватні розмови. Життя триває. Намагається тривати.

Театр корифеїв, м. Кропивницький. 

Світлина: Адель-Софія Муленко

В густині алеї з хвойних дерев світиться він: театр корифеїв або ж театр імені Марка Лукича Кропивницького. Стоїть весь такий величний в тьмяному світлі власних вікон і ніби зараз заговорить хриплим глибоким голосом. З ним радо підтримує бесіду завиваючий вітер.

Біля школи українського народного танцю назустріч йде дівчина. «Я приїхала сюди рік тому і на початку мені тут не подобалось, було сумно та самотньо. Потім я почала більше гуляти містом, досліджувати різні його куточки. Тут дуже гарний центр, вулиця Театральна мені дуже подобається, така естетична. Взагалі, осінь в Кропивницькому найкраща з усіх міст, де я була», - каже Віолетта.

Зараз найбільша кількість людей перебуває в районі новозбудованого Макдональдсу. Тут же торгівельний центр, центральний ринок, магазини та заклади харчування. «Мені подобається дуже наше місто, але хотілося би трошки його удосконалити. Наприклад, більше парків, місць для відпочинку і таке інше», - ділиться Поліна.

В цій місцині починаються контрасти: величні будинки царських часів межують з радянським конструктивізмом. Ця різниця супроводжує до моменту, поки не доходжу до набережної, де все просякнуте радянщиною. Тут вже давно потрібна реставрація, втім, ніхто з цим не спішить.

Вітер стає ще холоднішим, коли стоїш біля Інгулу. Старі верби ледь хитаються – сонні. Чутно, як транспорт швидко їде дорогою поруч. Всі спішать потрапити додому. День у Кропивницькому добігає кінця.

Адель-Софія Муленко, Daily Dahl

Зимовий ярмарок

Світлина: Микита Кондратов

«Ще й сіріти надворі не починало, а під дверима мов з гучномовця:

— На ярмарок! Уставайте!» Так відомий письменник і журналіст Остап Вишня описує ярмарок. Сучасні ярмарки практично нічим не відрізняються від того, що на сторінці книги. Тільки коней замінили тепер на машини, продукція трохи інакша, а покупці-продавці? А ці такі як завжди. Бо на ярмарку головне багато продати і добренького купити. 

Світлина: Микита Кондратов

На вулиці було холодно, йшов щільний сніг, але це не завадило проведенню ярмарку в Києві на Троєщині. На початку вулиці Червона калина стояла велика кількість авто, які зайняли і перекрили майже дві прилеглі вулиці. А на кожному кінці ярмарку патрулювали дві карети швидкої допомоги.

Охочих поярмаркувати цієї суботи було дуже багато. Але це і не дивно, бо тут є все: і смачні ковбаси, і домашнє молоко, і натуральний мед, і льодяники на паличці для дітей, і пляшки з горілчаними виробами… і чого там тільки не було! 

Світлина: Микита Кондратов

Світлина: Микита Кодратов

А в повітрі стояв запах смаженого м’яса. Це в зеленому наметі готують шашлик. Не можливо встояти і не зазирнути всередину. Люди смакують  гарячий смачний шашлик, спілкуються, обговорюють сьогодення і час ніби зупиняється.

На ярмарку стоїть своя тепла атмосфера. Хоч людей і багато, але немає галасу, ніхто нікого не штовхає, ніхто нікуди не поспішає. Ярмаркують по волі.

Світлина: Микита Кондратов

Ярмарок це не лише про купи-продай. Це комунікаційний майданчик. Продавці спілкуються один з одним, сміються, розповідають якісь історії, плітки, новини. Є на ярмарку і свої старожили. «Я тут працюю з самого початку існування ярмарок. Мені тоді подзвонило керівництво та запропонувало взяти участь, і я погодився. Все що ви бачите на прилавку - домашнє. Мені дуже подобається вивозити свої товари на ярмарок, бо тут ти сам визначаєш ціну товару. Пасіка - то тяжка робота, а гуртовики несправедливо занижують ціни на мед. Раніше місце було безкоштовне, але з часом почала рости ціна, сьогодні це п’ятсот гривень», - каже пасічник.

На ярмарку люди діляться на два типи, ті хто приходять зі списком продуктів, які треба закупити, і ті ,хто прийшов просто на людей подивитися і себе показати.  Але вийти, не купивши щось, тут дуже складна задача. Хлопець із черги за солодощами зізнається: «Я на цей ярмарок ходжу тільки через свою маму. Вона знає, що вона хоче, а я дуже рідко відвідую ярмарки. Загалом це класно - ці постійні ярмарки, ціни тут, здається, вищі ніж в магазині, але тут можна знайти те, чого в магазині нема». На більшість товарів тут і справді можна помітити високі ціни: хурма 65 гривень, балики копчені 265 грн за кілограм, балики монастирські – 650 грн, філейка сиро-копчена – 497 грн.

Світлина: Микита Кондратов

Якби Остап Вишня писав про сучасний ярмарок в Україні, то один із епізодів точно був би таким: «Повітряна тривога! Пройдіть в укриття», - лунало з усіх гучномовців. І завивання сирени «Ууууууу!». О дванадцятій годині почалась повітряна тривога. Дуже голосно біля ярмарку голосила сирена, але людей це не налякало, ярмарок продовжував свою роботу. Усі призвичаїлися вже до нових умов життя під час воєнного стану. Певне тому на мене з фотоапаратом у руках дивилися як на диверсанта.

Микита Кондратов, Daily Dahl 

«Як живі». Репортаж зі студії пластичного гриму

 

Адресний план майстерні "Голем".

Світлина: Олександр Баранчук

У Києві на Лісовому масиві є будинок, де роблять… трупи. А ще довкола його дверей та вікон висять голови, руки, маски… О, ні, не лякайтеся. Мова не про Франкенштайна чи зомбі. А хоча…  таки трошки і про них.

У творчій майстерні  пластичного гриму скульптор Олег Цьось разом зі своєю дружиною Альбіною створюють фігури, маски, частини тіла для кіновиробництва. 

Олег Цьось з дружиною Альбіною. 

Світлина: Олександр Баранчук

Вони започаткували першу в Україні студію пластичного гриму під назвою «Голем». «Мені сподобалась ідея, в предмет була вкладена душа та він ожив» – розповідає Олег про назву своєї майстерні.  (Голем -  міфічна антропоморфна істота в єврейській міфології. У Псалмах цим словом позначають аморфний безформний матеріал – ред.)

«У нас ще є одна назва, ми придумали – «Живі», вона теж дуже доречна». «Голем» абстрактно та «Живі» теж, тому це зараз навіть більш в тему, ми постійно видозмінюємось в напрямках», - розповідає Альбіна про додаткову назву до майстерні.

«Якщо якісь складні фільми, й там супер спецефекти, то все рівно йдуть до нас, тому «Голем» це більш кіношна штука, мене знають режисери за цією назвою, тому ми вирішили дві гілки розвивати» -  каже Олег.

У майстерні є де оку зачепитися. Під стелею на полиці розташовані різні голови, олюднений лев зі справжнім волоссям, маска кота, наче зняли зліпок з великої морди кішки та інші цікаві маски. А на диванчику лежить маска Крампуса, з рогами та гострими зубами, яку мені дозволили приміряти. Може, зробити кінокар’єру?

Кореспондент Daily Dal у масці Крампуса. 

Світлина: Олександр Баранчук

За дверима у сусідній кімнаті розташовані в повний зріст фігури Лесі Українки та Івана Мазепи. Вони як живі, але застигли в одній позі. 

Фігури Лесі Українки та гетьмана Івана Мазепи. 

Світлина: Олександр Баранчук

А над Лесею … голова Ісуса, наче з ікон, але світліша та немов справжня, з людським волоссям та бородою. Якщо прикрити клаптики силікону під шиєю Ісуса, то буде враження, наче це точно його голова. «Один бразильський ресторан тут у Києві просив нас зробити Ісуса в повний зріст. Їм для фотозони треба було, у нас залишилась форма, тому ми зробили ще одного для себе», -  розповідає Альбіна про Христа.

У майстра Цьося велика полиця з масками різних розмірів, кожна має свою історію, є скульптури дітей, маленькі фігури та великі маски на голову з дитячими обличчями та інші антропоморфні роботи майстра: прибульці та монстри, деякі без очей та з ними. Це все видається моторошним на початку, але з часом звикаєш до такої атмосфери. Але не покидає відчуття, що деякі обличчя з усіх кутків кімнати стежать за тобою.

У майстерні пластичного гриму "Голем" 

Світина: Олександр Баранчук

А ще на полиці окрім голів та масок є руки різних кольорів з усіма лініями та прожилками, ніби хтось зі сторони вулиці пробив стіну будинку та просунув руки до майстерні.

В невеликому, але заповненому масками та фігурами коридорі, на вході, розташовані маски з різних текстур: одна виглядає наче заросле корінням дерева людське обличчя, а інша схожа на вовка, темна та блискуча маска на дотик наче з каменю.

Фігури батьків скульптора Олега Цьося. 

Світлина: Олександр Баранчук

Увічнив майстер Цьось і своїх батьків. На вході до майстерні стоїть жінка з рушником та усмішкою і сивий чоловік з люлькою та хмурим обличчям. Тато й мама гостинно запрошують візітерів.

Альбіна показує роботу під назвою «Війна». Робота наразі заклеєна плівкою та стоїть не на видному місці, але можливо колись буде у музеї.

"Війна". Світлина: Олександр Баранчу

«Війна» - це скляний акваріум, в якому з землі ростуть паростки. З цих паростків ростуть малі діти, ембріони. Але скляний купол пробитий кулею та всі діти прострілені намертво. Остання п’ята дитина - це дівчинка, до неї ось-ось доторкнеться куля та пройде наскрізь. Позаду розташоване дзеркало. «Бачиш себе у дзеркало, бо ти у війні в тій і в тій стороні», - розповідає Олег про задум експозиції. - «Війну зображують, що ти на війні, на коні, зі шпагою, та діти з дитинства це романтизують. Як це картина про війну, що заохочує? Війну треба зобразити так, щоб від неї було неприємно».

Фігура українського військового Олександра Мацієвського.

Світлина: Олександр Баранчук

Зараз Олег працює над фігурою Олександра Мацієвського, якого 20 грудня 2022 року під Бахмутом російські окупанти розстріляли після того, як він вигукнув «Слава Україні!». Відео з розстрілом українського військового поширилося у соціальних мережах і збурило українське суспільство. Шостий президент України присвоїв Олександру Мацієвському звання Героя України.  У майстерні є невелика фігура, приблизно 15 сантиметрів заввишки. Велика фігура у повний зріст буде стояти біля київської фортеці просто неба. Шостого грудня всі охочі зможуть подивитися фігуру Олександра. Її помістять під скляний купол, щоб погода на неї не вплинула. Також майстер Цьось розповів, що до студії приходила мати Олександра, яка допомагала в створенні фігури свого сина, казала, як він виглядав у житті, та підказувала по пропорціях обличчя.

Олег та Альбіна планують робити майстер-класи з пластичного гриму щосуботи у їхній студії. Головне відвідувачам не лякатися на підході до майстерні фігури трупа без голови з чотирьох серійного фільму «Нескінченність». І пам’ятати, всі і все тут «як живі».

Олександр Баранчук, Daily Dahl`

Німецький журналіст Вернер Д’Інк розповів про принципи та стандарти етики в журналістиці

 

Скірнщот із зустрічі в АУП з Вернером Д'Інком

Сучасне інформаційне поле у просторі Інтернет забруднено фейками та дезінформацією. Яким медіа можна довіряти. Над такими питаннями розмірковував німецький журналіст  Вернер Д’Інк під час онлайн -зустрічі в Академії української преси (АУП). Про це повідомляє кореспондент Daily Dahl.

 

Під час зустрічі звучало питання, чому потрібна журналістська етика та що взагалі означає етика. Німецький журналіст пояснює, що в загально філософському значенні етика займається питанням про гарне життя і правильні дії, поведінки. «Журналістам потрібно створювати картину світу, а не власну спотворену», - каже Вернер Д’Інк.

Як зазначає журналіст, Рада Німецької преси - це  не державний орган, це не суд, це об'єднання журналістів. Громадяни можуть звернутися до Ради Німецької преси, коли вважають, що з ним журналісти вчинили несправедливо.  Це і є етика, бо вона надає право кожному громадянину скаржитися на пресу.

Одними із головних принципів є відповідальність та оперативність. Відповідальність журналістів стосовно громадян і суспільства. А також ретельної оперативності в перевірці фактів, саме ці принципи залишаються для всіх сторін в дотриманні доброчесності.

Ксенія Откидач, Daily Dahl

Владислава Бучко: «Війна стала поштовхом, щоб в усі напрямки культури вкладати нові сенси»

Владислава Бучко, композиторка. Світлина з її Інстаграм

    Сьогодні в реаліях війни люди відчайдушно намагаються жити далі:       навчатись, кохати, займатися улюбленою справою та, звісно, підтримувати свою державу й свій народ.

Владислава Бучко — композиторка, співачка, організаторка благодійного обʼєднання артистів «Київський Культурний». Вона є яскравим прикладом людини, яка, незважаючи на всі обставини, продовжує творити для людей.

Від початку повномасштабного вторгнення Влада Бучко займається зборами коштів для військових, організовуючи концерти: і своїх сольних, і з Київським Культурним.

Про свій шлях у музиці, війну та буття молодого українського виконавця Влада розповіла в інтерв’ю для Daily Dal.

Владо, як ти потрапила в музику? 

Я в музиці була і не потрапляла, бо з самого дитинства було очевидно, що я буду займатися музикою. Мені перше піаніно купили в три роки. Мабуть, єдиною людиною в моїй родині, яка щиро транслювала мені світ класичної музики, був мій дідусь, бо він любив її. Він красиво грав і перші класичні твори я почула саме від нього. Із самого народження було зрозуміло, що я до музики щось таке маю, бо тільки вона мене заспокоювала та якось керувала мною.

Мама згадує, як я сиділа в своїй колисці і, якщо грає мій улюблений диск або касета, то я просто можу сидіти оцю всю годину і нікуди не буду повзти. Тільки вона закінчується — я починаю кудись рухатись. Тому я почала писати музику десь у п'ять-шість років у своїй першій музичній школі. Там у мене, окрім фортепіанно-скрипкового і хорового факультету, був ще й композиторський. Мені дуже тоді подобалось. Я, мабуть, все життя прожила в якомусь сенсі композитором під прикриттям (усміхається). Ну, точніше я писала, в мене є альбом моїх музичних творів дитинства з 6 до 11 років, які виконав Президентський оркестр. Тоді я культивувалась як така «дитина вундеркінд», бо писала музику. Але освіти саме композиторської у мене немає. У мене є як піаністка. Я була класична піаністка. Я дуже, мабуть, рада, мати класичну освіту попри ту травму, яка вона мені нанесла. Я все одно дуже рада.

Про що йдеться та чи має це наслідки зараз?

Травма стосується того, що глобально в класичній музичній освіті тобі навіюють, що ти гівно. Що ти гівно і гівно має робити щось більше, але ніколи не досягне чогось видатного, бо ти гівно. І на такому упередженні стоїть більшість занять з викладачами, бо більшість з них — це продукти совкової системи і саме через це вони відносяться до тебе як до матеріалу по досягненню якоїсь цілі. Не всі, але більшість.

Чи є виконавці, якими ти надихаєшся для написання пісень?

У мене нема саме такого механізму, коли я слухаю якусь пісню або якогось музиканта і думаю, що я хотіла б писати так само. Точніше я авжеж так думаю, але я так не напишу (сміється). Тому, мабуть, основний стимул моєї творчості це люди і життя. Моє життя, моє сприйняття життя, мої думки про нього і так далі. Мені дуже важливо доносити саме те, що я думаю і відчуваю, бо... найбільше, мабуть, що я ціную в творчості - це щирість. Коли те, що створює людина, співпадає з тим, хто вона така.

Владислава Бучко, композиторка. Світлина з її Інстаграм

Яким жанром можна описати твою музику?

Це сатиричний поп-джаз. Іноді поп-джаз. А взагалі жанри для слабаків.

Яким було твоє ставлення до російської культури до вторгнення?

Позитивне. Позитивне, бо я ніколи це не поєднувала. Я якраз була тією людиною, яка казала "какая разніца". Я була тією, яка намагалася високими певними матеріями і всім цим культурним бекграундом примирити... нас. Хоча, до вторгнення повномасштабного, коли почався 2014 рік  (20 лютого 2014 рф здійснила акт агресії про України - ред.) я підтримувала проукраїнську позицію і це навіть не обговорюється. Це було. Була на Майдані (йдеться про події Революції Гідності - ред.). Ми допомагали, носили їжу, речі, все що завгодно. Але я тоді не хотіла поєднувати, бо виросла в «супер» середовищі, де класична музика в більшості своїх проявах базується саме на російській культурі. В нашій консерваторії!

На Spotify я знайшла два альбоми твоєї музики, написаних російською. Чи маєш ти плани на ці пісні та яке твоє ставлення до них?

Немає ніяких планів. Альбом, який мав би вийти вже майже перед повномасштабною війною, теж російською, з деяких пісень я просто беру музику і пишу новий текст, бо музика мені подобається. Нічого з ними не роблю. Це частина мене. Виконувати не планую.

Як утворився «Київський Культурний» і що ви робите зараз?

Київський Фронт («Київський Культурний Фронт» — колишня назва «Київського Культурного» - ред.), точніше «Київський Культурний», він вже не називається фронтом. Я теж помиляюся по старій пам'яті, бо дійсно, це погано приписувати таким подіям ще й слово «фронт». Він утворився спонтанно, нас зібрав режисер, який після першого ж концерту вступив у «Добробат» і поїхав воювати.

Потім — нові виклики, новий час, коли вже відступили від Києва, ( за повідомлення Міністерства оборони України 2 квітня 2022 Київську область було звільнено від російських окупантів – ред.) треба було грати концерти цивільні. Я зрозуміла, що я можу займатися цією організацією. Ми суміщали концерти цивільні і для військових.

Цим проєктом я дуже пишаюся, так само як і усіма, хто в ньому бере участь, бо це дуже талановиті люди, які мають дуже високі свої ідеали з приводу того, як мистецтво може впливати. І це дійсно дуже потрібно нашим військовим, і це вже перевірено.

Зараз наша діяльність трішечки призупинилася, так як ми стикнулися з новими випробуваннями, новими викликами, але періодично ми все ще робимо цивільні концерти, де ми збираємо гроші для військових, на їх потреби. Це принципова позиція «Київського Культурного» — грати концерти саме благодійні, для того, щоб допомагати нашій армії.

Яким є стан культури сьогодні?

Стан культури завжди в кризові періоди прекрасний, бо всі починають рвати ж*пу, щось робити і жити своє життя на повну, бо до цього, скоріш за все, вони цієї можливості всередині себе не мали. А коли боїшся, що здохнеш, то ти починаєш щось робити. І це прекрасно, бо саме завдяки цьому наша культура рухається, і це прикро визнавати, але культуру, на мій погляд, рухають кризи і гроші.

В Італії завдяки меценатам дуже гарно розвивалася культура, мистецтво, окремі видатні художники, яких ми знаємо зараз. Під час війн, революцій, це стимулювало митців створювати щось нове і просувати свою культуру.

Тому, на жаль, війна стала тим поштовхом для нас, щоб в усі напрямки культури вкладати нові сенси і трасформувати їх. Не вистачає грошей і я думаю, що так всюди.

Твій колишній хлопець загинув на війні, а потім виявилось, що у нього було три коханки. Розкажи коротко про цю історію і як це відобразилось на твоїй творчості?

Коротко складно розповідати про неї, але якщо спробувати, то ця історія загалом дуже сильно вплинула на мене, бо це кульмінація всього того, мабуть, поганого, що було в мене в житті, бо він мій єдиний хлопець, який вчиняв якось... негарно, так? Але він віртуоз. І от зараз прямо я тобі записую відповіді свої, і дивлюся в дзеркало на своє сиве волосся. Я не можу сказати, що тільки він спричинив це, але в більшій мірі.

На творчість дуже вплинув. Я була дуже закохана і дуже багато написала про свої емоції, почуття, які стосувалися наших відносин. Мені було дуже важливо, бо бути дівчиною військового досить складно. Ти постійно на нервах. Ти не маєш ніяких планів і ти не можеш нічого будувати. І це я перераховую просто крихту з того, що ти переживаєш, коли ти в стосунках з військовим. Особливо, коли ці стосунки почалися саме під час повномасштабного вторгнення. Через це дуже багато ускладнень, до яких ти просто не готовий. Ти не знаєш цього. У тебе немає ніякого досвіду.

Я написала дуже багато пісень про нього. Я написала альбом після його смерті, теж про те, як його кохала, як його втратила і збираюся жити далі. Але, я думаю, що по-справжньому результати цієї події я усвідомлюю тільки зараз, бо навіть, якщо я вже не оплакую його як людину, яку я кохала, я оплакую себе. Людину, яка втратила дуже багато довіри, надії на щастя і віру в своє жіноче щасливе майбутнє.

Коли хочеться кинути все, що робиш, де саме ти знаходиш сили боротися далі?

Глобально я не борюсь — я просто страждаю. Я страждаю, але, як я це кину? Якщо у мене болить нога, я ж не відпиляю її. Я не можу це кинути, як мінімум зараз точно. Занадто сильно це люблю, навіть якщо розчаровуюся, навіть якщо мені болить, навіть якщо я хочу, щоб все було тут і зараз. Музика — це фундамент мого життя, це фундамент мене, це щось більше, ніж те, що просто твоя справа чи твоя робота. Це щось інше, ти не можеш кинути це.

Адель-Софія Муленко, Daily Dahl