Наші 20-і.
Сто років тому й зараз. Київ у романі Валер’яна Підмогильного «Місто». Київ у
нашому сучасному житті. Тоді його підкорювали ті, хто вибирався із провінції до
столиці. Та й сьогодні його теж намагаються підкорити, прийняти, завоювати.
Місто змінюється. А люди - ні. Сучасні
Степани Радченки. Скільки їх? І як зустрічає Київ? Наш сучасний Київ.
Daily Dal
публікує фоторепортаж за мотивами урбаністичного роману Валер’яна Підмогильного
«Місто». Твір видано 1928 року.
Перше знайомство головного героя
роману Степана Радченка з містом відбулося на Подолі.
«Блискучий центр середніх віків з Академією та славетними монастирями обернувся тепер у дрібне торжище, притулок крамарів і лайливих перекупок, осередок кустарних виробництв мила, гільз, шкіри, оцту й гуталіну».
У 20-х роках Нижні Вал був безлюдним місцем та засаджений «рядами
низеньких старомодних будинків, які кінчалися коло берега обдертими, давно не
мазаними халупами, півкварталом нижче з вулиці зникала і бруківка, і пішоходи»,
саме там оселився Радченко.
Володимирська гірка і пам’ятник, були місцем
де часто прогулювався Степан Радченко. Ввечері це місце виглядало по
особливому, автор описав його так: «обітована земля любові для
покоївок, військових, юнаків та всіх тих, що не усвідомили ще переваг
кімнатного кохання і його вигоди».
«…Коло ґраток над кручею, по схилу
сунули світлячки узвозу… Велика ріка темніла внизу, позначена вздовж
надбережними ліхтарями й вогнями Труханова острова. Ліворуч, в тумані й шумі,
мінливим килимом горіла низина Подолу».
Але найбільш реалістично Підмогильний
зобразив - Хрещатик:
«…Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки
трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились
громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з
глухим гомоном людської хвилі рангом урвали його заглибленість. На цій широкій
вулиці він здибався з містом віч-на-віч. Прихилившись до муру, притискуваний
нахабними накотами юрби, хлопець стояв і дивився, блукаючи очима вздовж вулиці
й не знаходячи її меж».
«…Коло ґраток над кручею, по схилу сунули світлячки
узвозу… Велика ріка темніла внизу, позначена вздовж надбережними ліхтарями й
вогнями Труханова острова. Ліворуч, в тумані й шумі, мінливим килимом горіла
низина Подолу».
«Проходячи повз садки на Володимирській вулиці проти пам'ятника Хмельницькому, він зайшов і сів на лавочці серед дітей... i все навкруги приємно тішило йому очі - стара дзвіниця Софії, трамваї й хвиляста вулиця, обсаджена вздовж каштанами»; «Опинившись десь біля парку він зайшов і сів на крайню лавочку. Трохи згодом, озирнувшись, він його пізнав це був Золотоворітський сквер з двома обгородженими купами розваленого каменю, що й дали Йому назву».
Текст підготувала Ольга Кураш, Daily Dahl
Фотокореспондент Микита Кондратов, Daily Dahl
Немає коментарів:
Дописати коментар