У зв’язку з агресією рф проти України частина закладів освіти перемістилася в різні куточки країни. Відтак з Донецької, Луганської, Херсонської, Запорізької та Харківської областей, де тривають активні бойові дії, переміщено 94 заклади фахової передвищої освіти державної, комунальної та приватної форми власності. Про це йдеться на сайті міністерства. “З них – 20 закладів фахової передвищої освіти, що мають статус окремих юридичних осіб та 41 – відокремлений структурний підрозділ закладів вищої та фахової передвищої освіти, що перебувають у сфері управління Міністерства освіти і науки України”.
Але в окупації за даними МОН України станом на січень 2023 року залишаються понад 900 шкіл.
У День працівників освіти ми поспілкувалися з учителькою з Луганщини, яка розповіла про свою роботу, окупацію, учнів із посттравматичним синдромом та налагодження контакту з ними.
Анна Даниленко - учителька. (Ім’я та прізвище редакція змінила з метою безпеки співрозмовниці, оскільки її рідні перебувають на тимчасово окупованій території - Dаily Dahl) Вона 20 років працює в школі й за цей час побачила різне: дистанційне навчання, дитячі психологічні травми, кризу в роботі та інше. На питання про життя в окупації, жінка заплакала. Їй дуже важко згадувати ті жахливі місяці. Боляче розповідати також про переїзд та розлуку з найріднішими людьми – батьками. Тому Анна утрималася від відповіді, це питання для неї морально складне.
Але попри всі виклики, труднощі співрозмовниця зберігає оптимізм і мріє повернутися після перемоги України працювати в стіни своєї школи. «Коли людина закохана у свою професію, то це робить її щасливою», - каже учителька.
Чому Ви вирішили, що вчитель – це Ваше покликання?
У дитинстві я зі своїми молодшими братами грала в гру «Вчителька». Вони навіть зараз пригадують, як я їх «учила». Тому й вирішила спробувати й вступила на вчителя початкових класів у Лисичанську.
Скажіть, як змінилося Ваше життя після 24 лютого?
Працювати далі хотілося, але, звісно, обставини були несприятливими. Пропонували йти на сторону окупанта, але я ні на секунду не задумалася і відмовила. Краще я взагалі не буду працювати, аніж працювати на росіян.
Думала, що закінчиться моя педагогічна кар’єра на деякий час, бо розуміла, що ситуація дуже складна. Дуже добре, що керівництво виїхало на вільну територію та продовжило освітній процес в онлайн-форматі. Тож я працюю й тепер у нашому ліцеї.
Упродовж окупації діти отримали психологічні травми та наразі мають ПТСР.
Так. Одна сім’я виїхала не відразу – ближче до грудня. Коли я спілкувалася з мамою цього хлопчика, вона говорила, що йому дуже складно. Він не хоче нічого говорити, замкнувся в собі й мама не знала, як йому допомогти.
Спочатку хлопчик відмовлявся виходити на заняття, не хотів вмикати ні камеру, ні мікрофон. Не хотів навіть писати. Після спілкування з його мамою, ми домовилися, щоб він хоча б просто слухав і потроху звикав до навчання.
Через деякий час я змогла поспілкуватися з цим учнем і він навіть мені усміхнувся. Сказав, що хоче навчатися, адже там будуть знайомі однокласники.
Для нього змінилася ситуація: переїзд, розлука з друзями. Дуже боляче було залишати домашніх улюбленців. Тому він боявся всього нового. Але після моїх переконань хлопчик погодився.
Мама з сином відвідували психолога, тому ми з нею разом пропрацьовували всі моменти. Зараз хлопчик зовсім інакший: працює на уроках, активно спілкується та відповідає. Нарешті він повернувся, адже з того моменту минув рік.
Чи є ще якісь особливі методи налагодження контакту?
Перш за все – це нормальне людське ставлення. Розуміння того, що кожен по-різному сприймає такі серйозні події та зміни, а особливо діти. Вони дуже легко піддаються травматизму, тож має пройти певний час на адаптацію. Тут не стільки моя допомога, скільки батьків. Вони мають оточити дитину любов’ю та підтримкою. Не сварити за невиконане домашнє завдання. А моя задача – не примушувати до навчання та з розумінням ставитися до цього.
Дитина має відчути те, що вона не сама; що сім’я її підтримає, а разом вони подолають будь-які перешкоди.
Хто був поруч у складні для Вас часи? Хто підтримує Вас до сьогодні?
Моя підтримка – це моя сім’я. Батьки, діти, чоловік - це люди, які не дозволили замкнутися в собі.
Чи був такий момент, коли хотілося просто кинути роботу?
Звичайно. У кожної людини буває таке, коли відчуваєш перевтому, вигорання. Було таке, коли хотілося покинути все, але це миттю проходить. Побула у відпустці, не можу дочекатися побачити своїх учнів, їхні очі, почути тисячі запитань.
Коли ти відчуваєш віддачу, це багато чого варте. Коли є вдячні батьки, ти відчуваєш себе потрібним. Найбільше мене радує те, коли ти приходиш на роботу і бачиш ці усміхнені оченята. Коли діти діляться з тобою всім, коли дивляться на тебе з вдячністю.
Про що Ви мрієте?
Мрію, повернувшись додому, працювати в стінах рідної школи.
Дар’я Наугольна, Daily Dahl
Немає коментарів:
Дописати коментар